напрямки розвитку озброєння української армії. ч.1

Під час знайомства з військовими справами виникли деякі думки про озброєння української армії та напрямки оновлення - ось вирішив записати.
Значна частина зброї залишилася від СРСР, і застаріла фізично, морально, втрачена або неремонтоздатна. Теперішня війна після невдалих наступальних дій вересня позбулася політичного змісту; масові бойові дїї, на мій погляд, можливі наприкінці лютого-початку квітня як прикриття втечі Путіна або разгром деморалізованого втратою керівництва угрупування россійських військ. Наступні десять років будуть присвячені вирішенню викликаних війною соціально-економічних проблем та пов'язаних із переорієнтацією структурних змін, тому у цей період буде "доношуватись" озброєння радянського періода (як це було у країн Варшавської угоди). Але далі обов'язково потрібно мати не лише визначений план переозброєння, а й випробувані моделі і технологічну базу. Специфіка цього періоду полягає у тому, що у цей час світовими лідерами зброярства будуть зняті з виробництва перевірені часом моделі/платформи, а новітні будуть недосяжні через вартість та особливо хронічний брак валюти. Тому, як це не дивно/нажаль, максимально велику кількість озброєння доведеться виготовляти власному ОПК - як, наприклад, у Швеціі.

За радянських часів український ОПК був досить своєрідним - виготовляючи чималу номенклатуру вузлів та агрегатів до зброї, він не мав повного циклу у багатьох класах озброєння. Тому довелося перепрофільовувати існуючі підприємства: так, виробництвом кулеметів та автоматичних гармат займається колишній завод відеомагнітофонів, стволи танкових гармат виготовляються на трубопрокатному заводі, а головним розробником ракет тактичного класу і гранатометів стало підприємство з виготовлення контрольної аппаратури авіаційних ракет (як колись Автозавод почав випускати МБР :). Процес цей болісний і недешевий. Іншою рисою українського ОПК є експортна орієнтованість по екс-срсрівські, завдяки чому вдається за кошти замовника розробити недорогі та доволі ефективні зразки; втім, іноді через секретність про успіхи прихильники дізнаються зі сторинок закордонної преси.

Основним супротивником слід розглядати Росію, в якій через можливу халтурність деімперізаціі Западом можуть знову розквітнути залишки імперського світосприйняття. Не виключено, що у цьому разі замість незрозумілої політики буде здійснена цілеспрямована спроба знищити Україну (наприклад, ядерним озброєнням); але і у сфері звичайних озброєнь Росія буде залишатися досить небезпечним супротивником. Ці ризики підсилюються західними проектами впровадження "зеленої" енергетики та транспорта, що потребує високих цін на енергоносії - відстрілювати петрократіі сланцевим "кольтом" можна, але це дуже повільний і драматичний процесс.

Модернізація системи озброєння значною мірою буде базуватися на досвіді донбасської війни, який буде цікавим і для світової військової науки, незважаючи на її обмежений характер та досить незвичайні політичні цілі. По-перше, це був військовий конфлікт між двома приблизно рівними у оснащенні державами, а по-друге, ці держави були відносно бідні, їх військові витрати тривалий час були менше, ніж у часи холодної війни (що стає проблемою і для розвинутих держав - навіть для США). Крім того, нечасто бойові дії нечасто ведуться із застосуванням широкого спектру засобів - ППО, авіаціі, баллістичних ракет, РЕБ.
Відбулося і своєрідне злиття модної на заході війни-спецопераціі (коли війна нагадує контртеррористичний штурм чи ловлю партизанських загонів) і війни на знищення (характерної для другої світової). Спроби штурмувати захоплені міста по-контртеррористичному призводили лише до дірок у бетеерах і втрат серед загонів СБУ/МВС; світовий досвід не передбачає використання террористами важких мінометів, ПТРК та великокаліберних гвинтівок. Спроби локалізувати осередки террористів призвели до війни блокпостів, а коли було усвідомлено, що "нестандартні террористи" потребують чималих потоків боєприпасів, то розпочалась більш знайома військовим боротьба за коммунікаціі. Территорія "республік" ціною відносно кривавих проривів почала розрізатись на котли, російських "туристів" не вистачило на оброну збільшенної лінії фронта, і їх довелося підсилювати "атпускнікамі".
Втрати. На мій погляд, до Мінська українські угрупування втратили біля 7-9 тисяч (разом із добровольцями) загиблими та зниклими без вісті, з них близько третина під час "стояння" бригад на кордоні. Російські угрупування втратили загиблими близько 5 тисяч іррегулярів (з них приблизно половина місцевих) та близько 5 тисяч регулярів під час боїв серпня-початку вересня. Кожний день з кожного боку гинуло понад 100 людей, поранених з обох сторін приблизно в 2,5-2,75 разів більше. На цьому тлі 6 тисяч загиблих цивільних під час боїв у досить заселеній місцевості здаються просто дивом. Це пов'язано з тим, що удари по військовим виконувались переважно на відкритій місцевості (кордон, вогневі засідки на дорогах), де ракетно-артилерійське озброєння має найвищу ефективність. Житлові квартали великих міст не обстрілювались (це радше проекція російської конституційності по-грозненьські), а ось невеликі містечкі та села пережили обстріли з двох сторін, на мій погляд, найбільш при зрізанні попаснянського виступу та боїв по блокаді Луганська. Здалося, що сторони більш-менш дотримувалися джентельменського попередження про залпи градів ствольною артилерією, надаючи час сховатися населенню (окрім випадків наступу). Втім віра росіян у гради разом з браком безпілотників серед іррегулярів не дає багато підстав для поваги.

Обидві сторони були вимушені проводити мобілізаціі; задля збереження часу - серед колишніх військовослужбовців, але втрата навичок (якщо такі існували) у них була суттєвою. Тому такі підрозділи мали дуже обмежені наступальні можливості; задля їх підвищення дефіцитні спеціальності - танкістів, екіпажі гусеничних машин, операторів ПТРК, артилеристів - укомплектовувалися зі складу регулярних військ. Українська сторона тривалий час нехтувала цією проблемою, утворюючи добровольчі, батальони территоріальної оборони та нацгвардію переважно як загони контроля за місцевістю із стрілецьким озброєнням (часто без гранатометів); після серпневих втрат почалося навчання гранатометників, насичення швидкоруч підготовленими мінометниками та артилеристами, утворення бронетанкових сил нацгвардії - але більш-менш серйозні наступальні дії під силу лише ЗСУ. Російські військові, отримавши великі втрати серед своїх найбільш боєздатних частин разом із потоком відмовників, почали доправляти частини з західного Сибіру (привіт, КНА!) та спробували підтягнути бойовий рівень своїх іррегулярів, утворюючи з них підрозділи зі сталою структурою, розпорядком та дісципліною, і навчаючи дефіцитним спеціальностям на місці. Це призвело до війни з загонами непокірних польових командирів, а навчання - до зростання потоку трейлерів із зламаною технікою на вулицях Ростова. Спроби утворити в Сибіру замість відкликаних військ частини территоральної оборони навіть на тлі наших голих й босих мотопіхотних тербатів викликає почуття фейспалма. Чи встигнуть вони вирішити кадрові питання до весни - невідомо.
Я вважаю, що на політично програшні мінські угоди (у форматі "європейці, Зурабов з маріонетками, та якийсь український пенсіонер") Солнцєлікій пійшов тільки через серпневий цейтнот: регуляри проявили себе погано, наступ потребував вкидання у м'ясорубку все більшої частини регулярної армії, а військові не бажали гинути через погане керування (що діяло на психіку досвідчених та більш далекоглядних регулярів сильніше за "гради") та помічену відсутність соціальних гарантій, що на тлі принципа "бєз лоха і жизнь плоха" перетворювало "отпуск" у особливо відверту і цинічну спробу самогубства військового іпотечника. Солнцєлікій сподівався, що вигравши час, він зможе зміцнити дух своєї арміі, вимотати бойовий потенціал української армії (понесших великі втрати у техніці під час серпневого наступу - до 60℅) та розпочати новий наступ під Маріуполем на південь або через Сіверський Донець на північ - але його спіткала невдача.