Пережив на ногах цей стрибок на двадцять градусів, ледь не йобнувся.
Такий стрибок, але навесні був не кращий. "Щоб ти жив у епоху змін, і не тількі політичних".
Коли будинковий концентратор зходить з розуму та вимагає статичного айпі - першим чином думаєш, що це срані київстарівскі сраколизи виконюють закон Ярової, мій боже.
У неділю дивився у ТСН тиждень сюжет з людьми (ніби на босфорському мості): йдуть-йдуть, починаються постріли, а люди лягають на землю й без зупинок повзуть. Журналістка повідомляє, що це прибічники Ердогана йдуть захоплювати мост та арештовувати солдатів. Хоч й знав, що так буде, з відчаєм відчув, що секта свідків лазячих на рушниці вже не така й численна: багато хто загинув, а я от, нажаль, затримався. І більшість просто не розуміє, що усіляки спецслужбовці, солдати навчені зупинятися і зважувати ризики, оцінювати можливість застосування зброї - а от дейнекам немає заради чого: вимикнули самозбереження і пішли у свою останню атаку, яка потім буде маритися у кошмарах. Де на думку тої офісної дурепи прибічники Ердогана могли навчитися такій поведінці - невідомо, а от де неї навчилися антіердоганівці - я чудово уявляю. Чим армія їх допекла - складне, не повністю зрозуміле питання, але факт.
Побачив фотку із збитими до купи солдатами, яких лупцюють ременем, і згадав, як отримав помилкового стусана під час конвоювання ввешника. Якщо б я брав участь у тих боях на добу більше, скоріш за все б стояв серед тих, кто намагався вдарити. Хоча за можливості наказав би новачкам конвоювати - певно, коли починаєш низько цінувати власне життя, життя супротивника оцінюєш ще нижче. Стрільцям голови не різав би (хоч є за що), але очі б вистріляв. Власне їх не особливо жаліли: взятому у полон на моїх очах стрільцю, незважаючи на конвой, збили палицями шолом та побили оголену голову до крові. Що б зробили тим чорним, уявити не беруся. Ременем не облишилося б.
Подивився на днях точку зору турецьких армійців на легкі вантажівки і раптово з'ясував, що військовий бюджет Туреччини у розрахунку на одиницю населення майже такий самий, як і у Третьої Рахи. Звісно, там немає витрат на нюки, та й отримувати допомогу зброєю Туреччина перестала лише у середині 90-х, але розмір фінансової автономіі можна уявити. Її абсолютний розмір та потреба у комплектаціі (під призов потрапляє відносно невелика частка населення, тобто є можливість відсіювання кандидатів), а також півмільйонної жандармеріі (яка в умовах Туреччини є не стількі палиценосцями, скільки повноцінною легко піхотою, і комплектується з тих, хто вже став у арміі відмінником бойової та політичної підготовки) - усе це підказує, що Ердоган буде дуже довго чистити армію, і наврядчи цей заколот останній. Салазарівці чистили армію до капітанів - і їх скинули лейтенанти.
Участь арміі у політичному житті не є чимось унікальним у країнах без сталої політичної культури, і уламки Османської імперіі не були виключенням: навіть у Греціі були чорни полковники, не кажучі вже про військових заколотників-баасистів Хусейна та Асада чи ливанську армію, що у багатодесятирічній громадянській війні була досить окремим явищем (незважаючи на мусульманске віросповідання та розприватизованість). Обопільна відсутність культури політичних відносин підтримувалася військовою допомогою СРСР, який до того ж загрожував сам та й споряджав загони РПК. У таких паравоєнних умовах Туреччина зкотилася від кемалевської діктатури у стан, нагадуючий епоху європейських генштабів часів Першої світової - армія вважала себе дітищем режиму (справедливо) і охоронцем його засад та чеснот (як, наприклад, маршали-заколотники радянської арміі).
Але є особливість: армія була не єдиною впливовою дітиною авторітарної кемалістської диктатури - тому у Туреччині не повторилося історія латиноамериканських військових диктатур (як і у більшості інших уламків Османської імперіі, ставших європейськими колоніямі і не мавшими час на створення впливових громадянських політичних сил). Як не дивно, кемалізм залишив не тількі правлячу партію та армію, але й консервативну опозицію та більш-менш дієву кульуру виборів. Армія не була і найслабкою дітиною кемалізма - тож її не забили інши "діти", як це було у типовому радянському партійному тоталітаризмі епохи "після генштабів". До того ж, після доктрини Кеннеді турецьким генералам, як і у всоьму світі знавшим з економіки лише хабарі та ліваки, складно було відшукати визнання. Тому армія у політичному житті мала "золоту акцію" (як прокремлівська FDP у політичному розкладі ФРН): багато пишуть обгрунтованої лайки про жорстокість та нерозумність арміі під час диктатури, але складно не помічати, що у більшості випадків армія користувалася розбратом серед цивільних політичних сил і намагалася досягти своїх цілей, виступаючи як арбітр.
Але після перевороту 97-го армія відчутно перестала користуватися репутацією арбітра: референдум позбавив її конституційного статуса наглядача, і армія не мала підтримки "неісламістської" частини суспільства. В свою чергу, армія виявила повну байдужість під час антиердоганівського повстання на Таксимі - і, скоріш за все, через це була позбавлення остатків прихільності. Антиердоганівці, що разом з ердоганівцями йдуть під кулі ламати стару турецьку традицію - це вражає, можу тільки схилити голову.
Ефект "золотої акціі" пояснює, чому Ердоган, мордуючи армійських, вважає, що вони діяли у інтересах Гюлена - як і під час Таксиму, він просто не може уявити іншого супротивника. Але цей конфлікт рівня Путін- Березовській: він не пояснює ані час, ані підстави заколоту. Зізнання на камеру закривавлених генералів можуть лише свідчити, що у Туреччині є фахівці, здатні змусити зізнатися мумію, що вона є Аменхотепом IV - про яких усі знали й так. Це суто армійський заколот, і коли ердоганівські кати згідно списків арештовують так складно проштовхуваних у армію "гюленівських" хізметівців - вони лише розв'язують чистим армійцям руки. Хоча чи підуть армйці на новий заколот, враховуючи позицію обєднаного і подорослішалого суспільства - питання не з простих.
Звісно, ніякого ісламістського перевороту у Туреччині бути не може. Я роки чотири тому, перевіряючи одну теорію, відмітив, що відношення запасів турецького нацбанку (тобто можливостей кредитування) до ВВП не європейське, а скоріш украінського рівня. Як украінські олігархи під виглядом офшорних інвестицій потачають своїм підприємствам обігові кошти, знають усі - а от у Турреччині... Дивлячись на заворушення у Ізмірі під час загибелі шахтарів, не міг не відмітити, що навіть за традиційної турецької провінційної скромності у одязі, живуть вони дуже небагато - наприклад, як їх колеги по вискозольному вугіллю з Павлограда. Головна проблема турецьких громадян добре знайома украінцям: як вижити за майже європейських цін при не дуже європейських статках. Власних ресурсів у не дуже багатої ресурсами та грошами країни мало, тож вона активно користується інвестиційним капіталом. Особливістю Туреччини є те, що вона контактує з фінансовими системами як західного, так і ісламського світу. Пророк Мухаммад серед заповітів залишив заборону на пряме лихварство, вимагаючи таким чином задля примноження грошей використання ефекту мультіплікатора економіки; звісно, з часом ця вимога сором'язливо обходилася - кум-сват-брат-племінник головного інвестора нібито вкладали гроші задля суспільної торгової операціі і чесно ділили зароблене - але навіть задля цієї операціі потрібні посередники у вигляді торгових чи виробничих майданчиків (навіть облігаціями американського казначейства саудіти оперують опосередковано). І тому я зробив висновок, що економіка Туреччини дуже залежить від зовнішнього капітала, значною мірою ісламського походження. Співпрацюючі з Європою промислові капіталісти згодні на впровадження декларативних вимог ЄС задля розширення торгівлі - а от турецькі фінансисти незгодні порушувати майже необмежений потік капіталів (нафтового походження). З уявленнями середнього консервативного виборця вони обходяться не більш ввічливо, ніж Опоблок з ватою - головне репутація в інвестора :(( Нещасна краіна.
Звісно, Ердоган може порушити цю схему - хоч, сподіваюсь, він ще не забув, хто у його партіі справедливості та розвитку у рамках поміркованого прогресу (Гашек, ти - вічно живий!) несе золоті яйця. Майже весь світ спостерігає над процесом (щоправда, розповідаючи, який Гюлен популярний імам, а не умілий банкір), погано розумічи головні фактори процеса - фейспалмить не тількі Інстітут вастоковєденія РА(Е)Н, порадивший зливати компромат з партійних серверів, але й більш серйозні західні експертні центри. Дійсно, хто б міг уявити протистояння фінансового та промисловго капіталів на протязі десятирічч?
Ердоган, звісно, ніякий не ісламіст - він популіст, тобто політик, що обіцяє погано уявляємі собі речі і (на відміну від звичайного політика) намагаючийся втілити ці речі у життя. Саме це є найбільш дестабілізуючим та поганим у долі Туреччини.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
