![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Фантазії про артилерію.
При огляду номенклатури радянської ствольної артилерії з'являється стійке враження, що сумрачний нємєцкій гєній все ж таки взяв штурмом Тулу, Ленінград та Пермь і влаштував в них оргії арійського духу. Наприклад, полкова гаубиця Д-30: під час ракєтоманіі 50-х конструктор її попередниці генерал Пєтров вирішив надати їй можливість кругового обстрілу. Гаубиця стала важче на тонну, а її розрахунки тепер за 3 хвилини виконують танцювальний норматив з приведення у бойове положення: відчепити причеплену за ствол гаубицю, опустити її на домкрат, підняти колеса, підняти домкратом гаубицю, відвести назад дві станини, опустити гаубицю, вбити анкерні леміши на кінцях станин, викопати невеликій рів для казенника при стрільбі під великими кутами... Після закінчення стрільби за ті ж самі 3 хвилини втомленому розрахунку гаубиці потрібно виконати цей балет - але вже під контрбатарейним вогнем :) До того ж через великі розміри лафету не дозволяють ховати її у окопі (потрібні габіони). А ось протитанковій гарматі МТ-12 (яка розрахована на ту саму силу віддачі і приймалася на озброєння у ті ж роки) круговий обстріл чомусь виявився непотрібним, тому переводиться вона з похідного положення у бойове менше однієї хвилини, а ще й легша... Можливо, це тому, що її проектував недостатньо нагороджений генерал.
Втім і стрільба з МТ-12 - ще та розвага: навіднику потрібно перед пострілом убирати голову від приціла, що ускладнює стрільбу по рухомим цілям. Дивовижно, але у донбасській війні МТ-12 використовувалися саме у такій ролі - принаймні, українськими військами, підбивши декілька танків у борт з засідок у лісосмугах (поганий огляд з Т-64/72 під час руху, відсутність спецалізованої апаратури розвідки у супротивника та більш-менш рівний степ підвищує ефективність МТ-12). Але найбільш частіше МТ-12 використовувалася у якості великої снайперської гвинтівки або при стрільбі з закритих позицій (але дальність такої стрільби трохи більше ніж 120 мм міномета при гіршій точністі та дії снарядів). Гармата і особливо снаряди до неї - дуже дороге задоволення, післявоєнній Україні виготовлення такої артсистеми непотрібно (станкові гранатомети з цифровими прицілам і дальністю до 2 км виглядають більш дешевим та мобільним аналогом).
Але Д-30 має і інший якшо не недолік, то дивину (втім притаманну багатьом іншим гаубицям ОКБ-9 - або радянського ГАУ). Зазвичай гаубиці мають змінний метальний заряд, який дозволяє знизити витрати пороху, зекономити ресурс гармати (збільшивши його у півтора-два раза) та кинути снаряд під більшим кутом, зменшивши його розсіювання та збільшивши долю уламків циліндричної частини корпусу, що полетять над поверхнею землі. Але у Д-30 змінний метальний заряд дозволяє стрільбу лише на 12 км, як і її попередниця М-30 часів другої світової; для стрільби на більшу дальність потрібно використовувати гільзу з т.зв. повним зарядом, як . Це не тількі зменшує гнучкість артсистеми, але й утворює проблему для органів логістики та керівництва артилерії - першим потрібно возити повний метальний заряд у ящику разом з скомплектованим снарядом, а органам управління потрібно вираховувати, скільки пострілів кожного типу їм потрібно. Причина такого безладу, як я розумію, полягає у специфіці виробництва порохів: гільзи з повним зарядом комплектуються пучком піроксілінового пороху з кращим використанням об'єму гільзи, а картузи змінного заряду складаються з гранул. Але якщо так зроблено з метою уніфікації з попереднью системамою М-30, то це дуже смішно.
Ще одна дивина у появі полкової 122-мм гаубиці Д-30 полягає у тому, що вона має дальність стрільби трохи меншу за дивізіонну 152-мм Д-20 того ж автора - 15,2 проти 17,2. Річ у тім, що мінімальним підрозділом з власною артилерією у СРСР був полк, і задля виконання власних вогневих задач йому виділяли артсистему мінімально необхідного для винищення фортспоруд калібру - 122 мм (або 105 у західних). 152/155 мм калібр з більш важкими, дорогими та далекобійними снарядами потребовував більш ретельної підготовки даних до стрільби, тому такі артсистеми виділяли у підпорядкування вищій ланці - дивізії. Тому коли Петров підвищував далекобійність 122 мм гармати до рівня 152 мм, то доводив до абсурду освячену віками систему організації артиллерійських кадрів: ті, хто не навчився добре стріляти, все одно будуть вважатися артилеристами і стрілятимуть у молоко, а навчені будуть стріляти у два рази частіше, ніж колеги на 152-мм системах. Комедія.
А розгадка схвалення ГРАУ цього хаосу з виробництвом двох майже однакових систем різного підпорядкування полягає у тому, що 122-мм Д-30 стала більш далекобійна, ніж американська дивізіонна 155-мм M-114, не кажучі вже про 105-мм M-101/M2. Американці, зрозумівши після В'єтнаму недоліки своїх артсистем, просто списали/продали їх, та ввели артсистеми єдиного калібру 155 мм, зосередившись на підготовці кадрів, поширенні баллістичних калькуляторів та масовому виготовленню технологічних і дешевих снарядів. Іхні успіхи можно проіллюструвати снарядом М795: маючи ціну, значно меншу двох 105-мм (трохи більшу, ніж один 122-мм), він несе вибухівки в 1,5 рази більше, ніж радянські 152-мм (і у 2,5 рази більше, ніж 122-мм с залізокерамічним пояском), а його корпус має поліпшене дроблення. Зіткнувшись із фінансовими обмеженнями 70-х, американці запровадили зберігання та транспортування снарядів на металевих палетах замість важких дерев'яних ящиків, а пізніше - використання модульних метальних зарядів у пластиковій оболонці (у СРСР використовували металеві гільзи - вони дозволяли підвищити швидкострільність, але були суттєво дорожче).
Сказати, що після цього у ГАУ з'явився головний біль - нічого не сказати. Задля ліквідації переваги американців у дальності почалась заміна Д-20 (з баллістикою МЛ-20 початку 30-х) на Мсту-Б. Лафети полкових Д-20 виробник пропонував "швидко та дешево" обладнати 152-мм стволом (“Пат-Б") - але зі збереженням недостатньої дальності. Врешті-решт россійським ГРАУ було вирішено замінювати Д-30 на Мсти. Складніше було з самохідними артустановками: артсистеми калібру 152 на МТЛБ не встановлювались ніяк (завелика віддача), на шассі БМП-3 боєкомплект був недостатній. Було вирішено замінити "Гвоздикі" "Веною" - самохідним казнозарядним мінометом на шассі БМП-3 з підвищеною швидкострільністю та дальністю 9-10 км (тобто менше, ніж Д-30). Більш бюджетний варіант вже россійського ГРАУ - "Хоста", заміна ще придатних Д-30 у баштах “гвоздик" на ті ж миномети, але без електроніки та автомата заряджання. Дивні люди.
У 152-мм калібрі радянське ГРАУ вирішило не замінювати в "акаціях" артсистеми на більш далекобійні (як це зробили американці з "паладинами" і будуть задоволені ще 15 років), а почало випускати "мсти-с" на уніфікованому танковому шассі з доволі ненадійним автоматом заряджання.
Крім того, є сегмент не дуже численних далекобійних артсистем "Гіацинт" (причепних та самохідних) та арійське жахіття Піон. Піон - це такий наддорогий монстрик, який здатний на дальності 40 кілометрів влучити у поле 150 на 50 метрів з ймовірність 50℅; чекати, що він зможе влучити у точкову ціль - неможливо. Як засіювач площ уламками він не дуже ефективний і занадто дорогий у порівнянні з "Ураганом“; та як засіб доставки ядерного заряда 220-мм ракета дешевша і має достатню влучність.
Гіацинт - відповідь на американську 175-мм М107, що дала жару радянським артилерістам у В'єтнамі та Близькому Сході. Цікаво, що самі американці намучились з її експлуатацією так, що зняли її з озброєння і задовольняються активно-реактивними снарядами (Екскалібур). Дальнобійні гармати Джеральда Булла, стандарт 52-каліберної баллістики - це справа європейців (точніш її збройних фірм). Так ось Гіацинт - це майже "європейська" арьтсистема: довжина її ствола трохи перевищує 52 калібра. Для стрільби з такого ствола довелося збільшити діаметр зарядної камори та розробити власне сімейство снарядів з більш дорогих матеріалів підвищенної стікості: під час руху у снарядів сімейств МЛ-20/Мста зрізається ведучий пояс і він летить аби куди, а гільза Мсти буде просто бовтатися у каморі Гіацинта. Неоптимальна аеродінамічна форма снарядів без центруючих виступів (не дозволяє нарізка ствола) не дає шансів конкурувати з булловськими гарматами у дальності, а точність хоч і краща за "булла", але гірша за Мсту чи FH-77.
Невелика точність стрільби на великі відстані і обумовлена цім (для гарантованого ураження цілі) потреба у великій кількості дорогих снарядів обумовило після початку війни в Афганістані появу в американській армії активно-реактивних снарядів з супутниковим та лазерним керуванням для ураження особливо складних точкових цілей вартістю 50-60 тисяч доларів. І це виправдано: один некерований активно-реактивний снаряд разом з метальним зарядом коштує 1,5 тисячи доларів, кожен постріл з гаубиці вартістю 6 мільйонів та ресурсом >6000 пострілів потребує тисячу доларів амортизаційних витрат - а для ураження потрібно зробити 20-25 пострілів. Тому, як це не дивно, Excalibur-и економічно обгрунтовані (хоч і займають дуже невелику нішу). Для більш простих цілей американці планують стрільбу з "половинних" РСЗВ HIMARS.
Увесь цей роман гарантує, що вирішення проблеми з артилерійським озброєнням в України не буде легким: зоопарк морально та фізично застарілих артсистем та боєприпасів, перехід на натівські стандарти, слабо розвинуте артилерійське виробництво.
Проблемою є система суміщення двох сімейств калібра 152/155 (точної "мсти"/L39 та далекобійного гіацинта): для 220 Гіацинтів залишилось небагато снарядів; розпочинати виробництво своїх - потрібно поліпшити їх конструкцію, а це час та гроші (а системам вже по 35 років). Та й існуючий варінт "Квітника"/"Краснополя" на навантаження при пострілі Гіацинта наврядчи розраховані. Для Мсти є власне виробництво снарядів та зарядів для них, але самих систем лише 100 (+40 самохідних) - а цієї кількості замало для ЗСУ. Зараз ця проблема палліативно вирішується застосуванням Мсти як відносно далекобійної системи, використовуючи у більшості випадків Д-20/Акації... Але судячи з відео, мсти та гіацинти задіюються досить часто, у війнах майбутнього це буде ще частіше, старі Д-20 стануть непридатніми - тому питання обліку основної гармати-гаубиці натівського калібру залишається відкритим.
Виготовлення ствола L39 (можливо, короткоресурсного) можливо на потужностях КБАО - вони випускають 125-мм танкові з такою довжиною із переплавлених у електрошлакових печах старих стволів (яких вистачає). Нарізка, ймовірно, теж ще можлива - КБАО виготовляв експериментальну гаубицю. Проблемою може бути поршневий затвор з обтюратором Банжа (радянські артсистеми через використання металевих гільз оздоблювались клиновими) - їх потрібно буде замовляти за кордоном. Імпортний ствол коштує приблизно 1-1,5 мегабаксів при потребі в 500 - помітні кошти для ОПК.
Не менш важкою проблемою є вибір платформи для артсистеми. Найдешевші за інших причепні гаубиці мають чималий час переведення до похідного положення (що при застосуванні супротивником радарів та РСЗВ для контрбатарейної боротьбі обумовлює великі втрати артилеристів або гармат). Найбільш захищеними є артсистеми на гусеничній базі: але "акації" та "гіацинти-с" ще при народженні мали не дуже надійне шассі, а зараз не вилазять з ремонтів і через брак запчастин потребують проблемної ремоторизації. Що буде через десять років - уявити не важко. Розробляти САУ на базі застарілих корпусів Т-64 теж ризиковано - треба проводити велику дефектацію, об'єм переробок теж буде чималим. Системи на автошассі виглядають більш розумним компромісом - вдвічи дешевше, не потребують багато підготовленого персоналу, залишають позицію за хвилину; проблема - довгий час адаптації шассі замовника під ударні навантаження від артсистеми під час стрільби. Я вважаю, що більш простим та гнучким варіантом є створення такого собі контейнера-платформи з гарматою та боєкомплектом, транспортованою на кразах з системою "мультиліфт" - все одно боєприпаси будуть перевозитись подібною системою. Паспортної вантажопідйомності шассі у 15 тонн (цивільні варіанти - 22) вистачає, щоб вмістити 4 тонни обладнання мультиліфта, 3 тонни боєкомплекта та 8 тонн гаубиці зі звичайним лафетом. При цьому розгрузка займе хвилину, що близько до класичних автомобільних гаубиць Caesar або Archer. Для сумісності із звичайними вантажівками модуль можна забезпечити допоміжними колесами та звичайними зчепними пристроями.
Міномети. На озброєнні української армїї знаходяться 2Б11 та ПМ-43 приблизно у рівному співвідношенні, легкі 2Б14 та деяка кількість БМ-37, автоматичні "василькі", а також самохідні Нони на озброєнні частин ПДВ.
Простіше за все з 2Б14 - він потрібен у горних та інших високомобільних частинах, і КБАО може виготовляти його полегшену версію. Взагалі 82-мм калібр має лише осколкову дію; фугасної вистачає на легкі односкатні бліндажі і лише за умови прямого влучання, а про боротьбу з бетонними перекриттями блокпостів нема й мови. Тому після війни в лінійних частинах багатьох європейських армій 120-мм калібр витіснив 82-мм майжє повністю як більш далекобійний та універсальний.
Автоматичний міномет Васильок є архаізмом часів лінії Мажино, коли для казематів знадобився автоматичний гранатомет, а інших низькоімпульсних (у порівнянні з трьохдюймовими гарматними) боєприпасів, крім мінометних мін, не було. Після війни фортифікаційні лініі канули в Лету, а винахідники з палаючими очима, ГРАУ та тактика атаки стрілковими ланцюгами - ні. Так для боротьби з human waves у радянській армії з'явилися "васильок". Але стрільба з нього обмежена запасом касет з мінами, споряджання яких є нудним та тривалим процесом а механізми автоматики розраховані лише на трьохкілометрову баллістику часів другої світової. Крім того, сумнівно, що осколкова дія чотирьох трикилограмових мін більша за одну 13-килограмову, а швидкість перезаряджання касет досягає 10-15 разів за хвилину. Тому з огляду на значно більшу вартість у порівнянні з 120-мм мінометом, а також вартість еквівалентної кількості 82-мм мін (судячи з американських цін, лише трохи дешевших за 120-мм), зацікавленості у автоматичних мінометах немає. Цікаво, що сутінково-геніальні тульські гноми все ж таки спробували відродити щось подібне - 57-мм автоматичний гранатомет АГС-57 - але комбінацію вдвічи меншої за 82-мм міну ваги снаряда, загоризонтної дальності стрільби та ваги артсистеми, більшої за 40-мм гранатомети на порядок, могло спіткати лише поразка.
Якщо 2Б11 є більш-менш сучасним мінометом, то існування 120-мм ПМ-43 пояснється великим ресурсом ствола мінометів - оцінюваним приблизно у 20-25 тисяч пострілів, які було неможливо зробити під час навчальних стрільб за 60-70 років експлуатації мінометів. Єдиним суттєвим недоліком їх є неможливість використовувати далекобійні метальні заряди. Наімовірніше, що з цієї причини ці міномети проіснують ще років 20 у якості навчальних або озброєння резервних/мобілізаційних підрозділів, поставивши своєрідний рекорд серед артсистем. Цікаво, що в Росії майже нема ПМ-43 - замість нього сепари використовують М-120 зразка 1955 року, полегшений та здатний стріляти "сімикилометровими" метальними зарядами; в Україні міномети цієї моделі не зустрічалися.
З Ноною ситуація ясна - її специфічних снарядів немає, шассі фізично застаріле, артсистеми швидко виходять з ладу, тому їх невдовзі чекає сзяття з озброєння. Невелика чисельність повітряно-десантних військ спонукає на озброєння їх звичайними мінометами (хоча не виключена закупівля систем NEMO). Необхідності в баллістичній системи Нони для озброєння усіх військ немає - переважно, з економічних причин; хоча є нюанси.
Нона - це казнозарядний нарізний міномет підвищеної могутності з можливістю ведення вогню мінами гладкоствольних мінометів. Нарізні снаряди Нони мають кращу точність (приблизно у півтора-два раза) та кращу осколкову дію. Бронебійність їх уламків справді підвищилась - але бронезахист їхніх цілей (бтр/бмп) теж еволюціонував у ці роки. Радіус гарантованого ураження порівняно з ОФ-843 не зріс: більш швидкісні уламки хоч і летять далі, аале їх кількість не зросла і тому швидко падає (квадратично). До того ж, усі ці рекламні трюки із збільшенням вибухівки у 1,5 рази забезпечуються виготовленням корпусу із сталі, що робить його дорожчим майже як 122-мм снаряд (але трохи дешевшим за рахунок меншої кількості і складності операцій з виготовлення ведучої частини) - а 122-мм снаряд майже удвічі дорожчий за чавунну "гладкоствольну" міну ОФ-843. Спроба виготовляти корпус снаряда Нони з більш дешевого та технологічного, але менш міцного чавуну призвела до збільшення його стінок, зменшення внутрішнього об'єму та ваги вибухівки до 1,25 від ОФ-843 - при збереженні більшої технологічної складності і помітно вищої ціни. При потребі обстріляти площадні цілі використання нарізних мін є надлишковим. Тому звичайна "гладкоствольна" міна є найліпшим компромісом - щонайменш при стрільбі на дальності 6-7 км, а цього, як правило, достатньо при підтримці переднього краю свого батальона.
Ймовірна проблема мінометів полягає в тім, що останній час все частіше з'являється завдання стрільби на більшу, ніж 6-7 кілометрів, відстань. Річ у тім, що ця відстань відповідає початковій швидкості в 1-1,1 Маха, тобто більшу частину траекторії міна летить і стабілізується з дозвуковою швидкістю. Спроба сильніше розігнати міну призведе до польоту на суттєво надзвуковій швидкості, більшому впливу т.зв. волнового опору (ударної хвилі) і потреби оптимізаціі форми міни до нього - а це впливає на стабілізацію міни. Раніше питання стабілізаціі міни при польоті на дозвукових та надзвукових швидкостях вирішували обертанням міни - тобто стрільбою з нарізних мінометів. Тому нарізні міномети найчастіше зажадались підрозділами ПДВ та морської піхоти, які з тактичних причин повині бути сильніше лінійної піхоти супротивника, але часто не можуть використовувати гаубичну артилерію. Найчастіше використовувалась баллістика французського/німецького міномета MO-RT-120-61. Кампанія у Афганістані зажадала від американської армії підняти дальність стрільби мінометів, але можливості швидко переозброїтися нарізними мінометами та розпочати масовий випуск занадто дорогих і не дуже ефективних боєприпасів (що, власне, і СРСР було не під силу) не було. Тому була виготовлена модифікація стандартного міномета М120 з більшою дальністю (8,5-9 км) за рахунок підсилення та подовження ствола; для уможливлення дульного заряджання заряджаючий стоїть на скамейці. Чим відрізняються та як виглядають гладкоствольні міни для стрільби на такі відстані - невідомо :( Втім, можливий подальший ріст вимог до дальності мінометів до 10-11 км - як колись у 122-мм дивізіонної гаубиці М-30 - потребує подовження ствола ще більше, введення казенного заряджання, і, можливо, нових методів стабілізації мін.
Основна проблема реактивної артилеріїї полягає в тому, що можна спроектувати будь-яку артсистему. Тому як і сектор ствольної артилерії, сектор реактивної у виборі оптимального рішення обмежений можливостями суміжних секторів - гаубичної артилерії знизу та авіаціі зверху.
Якщо гаубиці оптимізовані для ведення вогню по важливих точкових цілях на відстані до 20-25 км, то реактивна артилерія повинна доповнювати її стрільбою по площадних цілях та на великі відстані, де їхнім конкурентом виявляється авіація та крилаті ракети. У авіаціі є свої недоліки: в неї великий час реагування, вона дорога, часто ламається, залежить від кліматичних умов або протидії засобів ППО супротивника. Втім можливості висипати тонни бойового навантаження, та й дешевше за артилерію, обмежують далекобійність зверху.
Під час донбаської війни через вразливість авіації обидві сторони доволі масово і успішно використовували ТРК Точка-У (дальність 120 км, вага БЧ 480 кг), переважно із касетною бойовою частиною. Аналогом цієї системи є американська тактична система ATACMS з вартістю ракети близько 2,5 мільйонів доларів, що вдвічи дорожче за "тактичний томагавк" з аналогічним навантаженням і суттєво більш розвинутою системою керування. Томагавк має не тільки супутникову, інерціальну та кореляційну системи наведення, але й високотехнологічну інфрачервону систему співставлення зображення, що дозволяє наводитись у найбільш уразливі частини стаціонарних об'єктів з відомим виглядом або у мобільні об'єкти на зразок пускових установок тактичних ракет (а після завершення робіт - і кораблі). Таким чином можна вважати, що на відстанях більше 100-150 км крилаті ракети дешевші за баллістичні. Звісно, є і виключення з цього емпіричного закону - россійський ОТРК Іскандер або китайські "протитайваньські" РСЗВ калібру 400 мм; військові ціх країн бажають мати більш захищені від засобів ПРО/ППО ракетні комплекси. Але в українському випадку достатньо масової дешевої крилатої ракети з інерціальною/супутниковою (а можливо і кореляційною), здатною доставити 500 кг уламково-фугасну або касетну БЧ у район скопичення військ. Встановлення опціональної оптичної або радіолокаційної системи самонаведення перетворило б таку ракету на варіант для ударів по особливо захищених цілах або протикорабельну.
Проблема була в тому, що в Україні є чимало прихильників великих ракетних моторів, які забажали баллістичну ракету, а з метою здешевлення її виробництва розробити на її основі зенітну ракету (такий собі С-300В по-українські з дальністю 250+ км). Потреба в ОТРК - 100 ракет, а мінімальний боєкомплект для зенітників - 1000; розумні люди, хай ім грець... Доки КБ Південне сиділо і малювало на папері цей чудо-двигун, здатний задовольнити і ракетників, і зенітників, до влади прийшов Януковіч зі своїми міністрами-громадянами Росіі (яких чомусь ніхто не називав варягами). Росіян можливість конкуренціі з українським ОТРК хвилювала, і вони вирішили закрити програму, передавши креслення крилатої ракети - аж цілої Х-35 з дальністю 150 км та БЧ 145 кг. Як ПКР Х-35 сумнівна і швидше за все розрахована на малотоннажні кораблі типу катерів чи тральщиків - Екзосет с більшою БЧ не потопив нею жодного корабля (в усіх випадках смертельні ураження наносив її твердопаливний двигун). Як тактична ракета Х-35 здатна бити лише по важливих точкових цілях - БЧ масою хоча б 250 кг їй не по зубам. Єдиною її перевагоє є ціна - близько 0,5-0,8 млн. доларів.
Є більш придатна платформа Коршун-2, скорочений варіант Коршуна - Х-55 з стаціонарно розміщеним ТРД (розробки КБ Південне, сюрприз-сюрприз). Якщо вірити казочкам, щось подібне літає у Китаї під назвою CJ-10. 500 кг БЧ на відстань 300 км - цілком задовільно для ОТРК та ПКР, ціна звичайна - 1-1,3 млн.
Але що робити з власне реактивною артилерією? На озброєнні арміі України знаходяться РСЗВ Град, Ураган та Смерч з дальністю 21, 35 та 70 км відповідно. Виробництво ракет трьох типів було б складно для економіки України (особливо через те, що ракети РСЗВ в ній ніколи не вироблялись), тому постає питання уніфікації. Для цього варто придивитись до існуючих номенклатур РСЗВ.
Россійський погляд вимагає якнайменшого застосування Ураганів шляхом їх застосування у бікаліберних системах зі змінними ТПК (найчастіше поєднуючі зі Смерчами - обидві системи знаходяться на озброєнні окремих артбригад), або зовсім їх виключенню і застосуванню модифікацій Града з двигуном на композитному паливі (дальність 30-40 км). Можна зауважити, що пристрасть россійський артилеристів до Градів обумовлена не тільки швидкістю іхньго залпу, але й тим, що через брак Мсти-Б Град є найбільш далекобійним засобом у мотострілецькій бригаді.
Китайський погляд якийсь маоістсько-коррупційний - "нехай розквітають тисячи квітів, замовники все одно куплять - в нас дешевше". Американська система більш виважена: єдина натівська MLRS використовує два сімейства ракет одного "ураганівського" розміру - М26 розробки 70-х з двигуном на звичайному баліститному паливі і дальністю 35 км, і М30 розробки 90-х з двигуном на композитному, системою аеродінамічної компенсаціі похибок наведення і дальністю 65 км. Крім того, нещодавно випробуваний варіант, коли замість боєголовки встановлюється невелика керована авіабомба SDB - він вражає стаціонарні (а з SDB-II рухомі) точкові цілі на відстані 150 км. Особливість системи MLRS - використання перезаряджуваних засобами бойової машини одноразоввих транспортно-пускових пакетів; радянським РСЗВ потрібні або сильні здорові люди (Град), або транспортно-заряджальні машини (з часом перезаряджання 15-20 хвилин за умови балетного вишколу екіпажів).
Усі варіанти мають свої недоліки та переваги. Використання одноразових ТПК спрощує логістику, але помітно здорожчує РСЗВ (необхідно тиражувати міцну конструкцію пускових у сотнях й тисячах штук) та зменшує кількість ракет у залпі (бо пластикові конструкціі важче за металевиих, а вантажопідйомність шассі обмежена). Необхідність мати транспортно-заряджальну машину збільшує вартість вогневої одиниці майже удвічі, а також потребує більшого висококваліфікованого персоналу.
Цікавим є й ціновий фактор. Згідно внутрішніх цін російського Міноборони, у 2004 р. вартість снаряда Граду з унітарною УФ БЧ складала 220 доларів, Урагану - 7 тисяч, а Смерчу - 78 тисяч (з касетними БЧ дорожчі на 30-50%). Зараз ціни на смерчі підвищилась у півтори рази - скоріше за все, через інфляцію долара; втім експортна ціна градів сягає 700-1000 доларів за штуку. Китай свої прайси не розголошує принципово. Більшість користувачів MLRS поповнила арсенали ще у 80-ті, а вартість малих партій баліститних М26 для нових експлуатантів не розголошується. Зараз триває напівлетаргічна закупівля М30 на композитному паливі за 90-100 тисяч - але у радше задля можливості стрільби на велику відстані, ніж для заміни прострочених боєприпасів.
Цікаво, що після Афганістану американці роблять ставку на унітарну БЧ - при стрільбі по людям та легкоброньованій техніці її ефективність наближена до касетної, але неспрацювалих суббоєприпасів не залишається і немає потреби у недешевому гуманітарному розмінуванні. Втім, БЧ з кумулятивно-уламковими суббоєприпасами залишаються у арсеналах для вижких цілей - наприклад, танків. Крім того, ракета з унітарною БЧ та супутниковим наведенням на кінцевій ділянці траекторіі перетворюється на високоточну зброю для ураження точкових цілей, заповнюючи проміжок між Екскалібуром та класичними ОТРК типу ATACMS. Смерч так не може - в нього корекція траекторіі відбувається на активному початку траекторіі під час роботи головного двигуна (далі політ некерований і, відповідно, не точний через обмеження системи газодинамічної корекціі та вплив вітру). Дуже кумедно, що Смерч з дорогою, важкою та неефективною системою наведення називають найкращою та найточнішою РСЗВ; втім, росіяне виправляються і намагаються зробити систему наведення з аеродінамічною корекцією та супутниковим наведенням на сучасній електронній базі.
Нижча ціна на ракети Граду у порівнянні з Ураганом пояснюється створенням автоматичних ліній, що за якісь 20-25 років наробили мільйони ракет - а для Ураганів такий рівень виробництва не був досягнутий. Зрозуміло, Украіні такий шлях не потрібен - навіть ці радянські запаси вона не може продати, доводиться утілізувати та переробляти на промислову вибухівку. При виробництві ж по однаковій технологіі собівартість однакової маси ураганів буде рівною або трохи меншою, ніж градів, за рахунок менших витрат праці. Тому краще було б орієнтувати виробництво на ураганівський калібр, як це зробили американці - згідно досвіду донбаської війни, менше за чверть пакета градами практично не стріляють.
Але ураганівська розмірність протребує для стрільби на великі відстані оздоблювати відносно легку ракету суттєво дорогими (50-60% всієї вартості) системами корекціі, що для післявоєнної економіки буде великим тягарем. Для цього бажано "подвоїти" ракету до майже смерчівського розміру (600-700 кг стартової ваги). Але у цьому разі при діаметрі 2220-227 мм довжина ракети зростає до 8-9 метріва, що дуже незручно для шассі; треба збільшити калібр до проміжного - 260 мм. По правді кажучи, це діаметр двигуна ракети Р-27Е, дані по якому використовувалися для оцінки енергомасових характеристик ракет РСЗВ.
Таким чином, вимальовується сімейство модульної РСЗВ на шассі масового КрАЗ-6221 тип 3 з подовженою рамою та підвищеною до 15,5 тон вантажопідйомністю. Воно складається з ракетного двигуна на баліститному паливі (питомий імпульс 180-200 с) масою 170-180 кг (з них 120-130 кг паливо) довжиною 2,2 м, двигуна Р-27е на композитному паливі для допоміжних варінтів (імпульс 250, вага 190, паливо 140) у тому ж самому корпусі, "подвоєнного Р-27е/смерч-лайт" (вага 370, паливо 280) довжиною 4,2 м, блоку хвостового оперення вагою 15-20 кг, головний обтічник для некерованих варіантів (довжина 0,5 м, вага 10-15 кг), модуль системи наведення з тими ж габаритами та песимістично вагою 50-60 кг (інерціальна на МЕМС, супутникова та опціональна ніжинська лазерна ГСН для точкових ударів), касетні або УФ БЧ масою 110-120 кг та довжиною 1-1,1 м, здатні скріплятись між собою. Між собою можуть відрізнятися сопла двигунів (все ж енергетика палива різна), трохи корпуси (довжиною - маса оцінювалась по корпусу Р-27е) - головне, що виробництво відбувається на більш-менш однаковому обладнанні.
Баліститний двигун з двома модулями БЧ масою 220-240 кг має дальність 17-19 км - це буде аналог Граду по застосуванню. Хоча удар трьома-чотирьма ракетами вже мало буде нагадувати двадцятисекундні залпи... Якщо викинути одну БЧ, то ракета перетворюється на аналог Урагану - 30-35 км. Ракета з композитним двигуном та подвійною БЧ є аналогом Смерчу (дальність 65-80 км, в залежності від ваги БЧ та блока керування), з одинарною БЧ - аналогом ізраільскої EXTRA для точкових ударів.
Модулі ракет планується зберігати окремо, збираючи потрібні комплектаціі на базах (або у польових умовах) і споряджаючі багаторазові металеві ТПК. Така не дуже приємна з точки зору логістики схема дозволить полегшити хід пожеж та вибухів на базах боєприпасів: найбільш чуттєвим до перегрівання є ракетний двигун, який після спрацювання нагрівав БЧ, детонація якої підпалювала сусідні ракети, розлітання по сусіднім окопам з штабелями боєприпасів поширювало пожежу. Снаряди та БЧ більш стійки до спеки та уламків; крім того, їх простіше обкопувати. Також ця схема полегшить контроль та заміну найбільш нестікого компонента - зарядів баліститного палива, та зберігання електронних блоків.
Вантажопідйомність Краза складає 15,5 тонн; вага ракетного боєкомплекта буде приблизно 7,7 тонн. При вазі "смерчівської" ракети 650-700 кг це буде 10-12 ракет. За оцінками, вага пускової труби довжиною 6,8 м становить 300-330 кг; таким чином, вага ТПК з ракетами становить 10 тонн. Перезаряджання можна організувати за допомогою тросового мультиліфта з невеликою масою пристроїв - на Кразі вже є лебідка з тяговим зусиллям 8-10 тонн, навантаження на трос під час підйому ТПК становить не більше 6 тонн; після підйому на люльку ТПК фіксується домкратами.
Звісно, можливо виготовляти два типи пускових машин окремо під баліститний ("ураган") та композитний ("смерч-лайт") варіанти з різною кількістю та довжиною направляючих. Але у цьому разі буде потрібне шассі 8х8, втрачається уніфікація по запчастинам та підготовці водіїв, виникає потреба у інших евакуаційних засобах, зменшується гнучкість артпідрозділів. Дещо слабша вага БЧ або менша чисельність ракет у залпі компенсується більшою чисельністю пускових.
Деякою проблемою є виробництво баліститного пороху: в Україні монополістом у цій галузі був луганський хімзавод імені Петровського. Зараз цей завод частково винищен, частково вивезен до Росії. Якщо його обладнання вціліло, то його заряди діаметром 250 мм підійшли би до ракет (3,5-4 мм товщина стінок та 1-2 мм на слой клея/теплозахисного покриття. Але, скоріш за все, на це марно сподіватися.
Обладння Шостки для піроксілінових порохів длябаліститних, наскільки розумію, не підходить за технологією.
Деякі перемовини йдуть з американською АТК щодо будівництва сучасного боєприпасного заводу, але чи включають вони виробництва порохів, невідомо.
Сектор мінометів та ствольної артилерії.
При огляду номенклатури радянської ствольної артилерії з'являється стійке враження, що сумрачний нємєцкій гєній все ж таки взяв штурмом Тулу, Ленінград та Пермь і влаштував в них оргії арійського духу. Наприклад, полкова гаубиця Д-30: під час ракєтоманіі 50-х конструктор її попередниці генерал Пєтров вирішив надати їй можливість кругового обстрілу. Гаубиця стала важче на тонну, а її розрахунки тепер за 3 хвилини виконують танцювальний норматив з приведення у бойове положення: відчепити причеплену за ствол гаубицю, опустити її на домкрат, підняти колеса, підняти домкратом гаубицю, відвести назад дві станини, опустити гаубицю, вбити анкерні леміши на кінцях станин, викопати невеликій рів для казенника при стрільбі під великими кутами... Після закінчення стрільби за ті ж самі 3 хвилини втомленому розрахунку гаубиці потрібно виконати цей балет - але вже під контрбатарейним вогнем :) До того ж через великі розміри лафету не дозволяють ховати її у окопі (потрібні габіони). А ось протитанковій гарматі МТ-12 (яка розрахована на ту саму силу віддачі і приймалася на озброєння у ті ж роки) круговий обстріл чомусь виявився непотрібним, тому переводиться вона з похідного положення у бойове менше однієї хвилини, а ще й легша... Можливо, це тому, що її проектував недостатньо нагороджений генерал.
Втім і стрільба з МТ-12 - ще та розвага: навіднику потрібно перед пострілом убирати голову від приціла, що ускладнює стрільбу по рухомим цілям. Дивовижно, але у донбасській війні МТ-12 використовувалися саме у такій ролі - принаймні, українськими військами, підбивши декілька танків у борт з засідок у лісосмугах (поганий огляд з Т-64/72 під час руху, відсутність спецалізованої апаратури розвідки у супротивника та більш-менш рівний степ підвищує ефективність МТ-12). Але найбільш частіше МТ-12 використовувалася у якості великої снайперської гвинтівки або при стрільбі з закритих позицій (але дальність такої стрільби трохи більше ніж 120 мм міномета при гіршій точністі та дії снарядів). Гармата і особливо снаряди до неї - дуже дороге задоволення, післявоєнній Україні виготовлення такої артсистеми непотрібно (станкові гранатомети з цифровими прицілам і дальністю до 2 км виглядають більш дешевим та мобільним аналогом).
Але Д-30 має і інший якшо не недолік, то дивину (втім притаманну багатьом іншим гаубицям ОКБ-9 - або радянського ГАУ). Зазвичай гаубиці мають змінний метальний заряд, який дозволяє знизити витрати пороху, зекономити ресурс гармати (збільшивши його у півтора-два раза) та кинути снаряд під більшим кутом, зменшивши його розсіювання та збільшивши долю уламків циліндричної частини корпусу, що полетять над поверхнею землі. Але у Д-30 змінний метальний заряд дозволяє стрільбу лише на 12 км, як і її попередниця М-30 часів другої світової; для стрільби на більшу дальність потрібно використовувати гільзу з т.зв. повним зарядом, як . Це не тількі зменшує гнучкість артсистеми, але й утворює проблему для органів логістики та керівництва артилерії - першим потрібно возити повний метальний заряд у ящику разом з скомплектованим снарядом, а органам управління потрібно вираховувати, скільки пострілів кожного типу їм потрібно. Причина такого безладу, як я розумію, полягає у специфіці виробництва порохів: гільзи з повним зарядом комплектуються пучком піроксілінового пороху з кращим використанням об'єму гільзи, а картузи змінного заряду складаються з гранул. Але якщо так зроблено з метою уніфікації з попереднью системамою М-30, то це дуже смішно.
Ще одна дивина у появі полкової 122-мм гаубиці Д-30 полягає у тому, що вона має дальність стрільби трохи меншу за дивізіонну 152-мм Д-20 того ж автора - 15,2 проти 17,2. Річ у тім, що мінімальним підрозділом з власною артилерією у СРСР був полк, і задля виконання власних вогневих задач йому виділяли артсистему мінімально необхідного для винищення фортспоруд калібру - 122 мм (або 105 у західних). 152/155 мм калібр з більш важкими, дорогими та далекобійними снарядами потребовував більш ретельної підготовки даних до стрільби, тому такі артсистеми виділяли у підпорядкування вищій ланці - дивізії. Тому коли Петров підвищував далекобійність 122 мм гармати до рівня 152 мм, то доводив до абсурду освячену віками систему організації артиллерійських кадрів: ті, хто не навчився добре стріляти, все одно будуть вважатися артилеристами і стрілятимуть у молоко, а навчені будуть стріляти у два рази частіше, ніж колеги на 152-мм системах. Комедія.
А розгадка схвалення ГРАУ цього хаосу з виробництвом двох майже однакових систем різного підпорядкування полягає у тому, що 122-мм Д-30 стала більш далекобійна, ніж американська дивізіонна 155-мм M-114, не кажучі вже про 105-мм M-101/M2. Американці, зрозумівши після В'єтнаму недоліки своїх артсистем, просто списали/продали їх, та ввели артсистеми єдиного калібру 155 мм, зосередившись на підготовці кадрів, поширенні баллістичних калькуляторів та масовому виготовленню технологічних і дешевих снарядів. Іхні успіхи можно проіллюструвати снарядом М795: маючи ціну, значно меншу двох 105-мм (трохи більшу, ніж один 122-мм), він несе вибухівки в 1,5 рази більше, ніж радянські 152-мм (і у 2,5 рази більше, ніж 122-мм с залізокерамічним пояском), а його корпус має поліпшене дроблення. Зіткнувшись із фінансовими обмеженнями 70-х, американці запровадили зберігання та транспортування снарядів на металевих палетах замість важких дерев'яних ящиків, а пізніше - використання модульних метальних зарядів у пластиковій оболонці (у СРСР використовували металеві гільзи - вони дозволяли підвищити швидкострільність, але були суттєво дорожче).
Сказати, що після цього у ГАУ з'явився головний біль - нічого не сказати. Задля ліквідації переваги американців у дальності почалась заміна Д-20 (з баллістикою МЛ-20 початку 30-х) на Мсту-Б. Лафети полкових Д-20 виробник пропонував "швидко та дешево" обладнати 152-мм стволом (“Пат-Б") - але зі збереженням недостатньої дальності. Врешті-решт россійським ГРАУ було вирішено замінювати Д-30 на Мсти. Складніше було з самохідними артустановками: артсистеми калібру 152 на МТЛБ не встановлювались ніяк (завелика віддача), на шассі БМП-3 боєкомплект був недостатній. Було вирішено замінити "Гвоздикі" "Веною" - самохідним казнозарядним мінометом на шассі БМП-3 з підвищеною швидкострільністю та дальністю 9-10 км (тобто менше, ніж Д-30). Більш бюджетний варіант вже россійського ГРАУ - "Хоста", заміна ще придатних Д-30 у баштах “гвоздик" на ті ж миномети, але без електроніки та автомата заряджання. Дивні люди.
У 152-мм калібрі радянське ГРАУ вирішило не замінювати в "акаціях" артсистеми на більш далекобійні (як це зробили американці з "паладинами" і будуть задоволені ще 15 років), а почало випускати "мсти-с" на уніфікованому танковому шассі з доволі ненадійним автоматом заряджання.
Крім того, є сегмент не дуже численних далекобійних артсистем "Гіацинт" (причепних та самохідних) та арійське жахіття Піон. Піон - це такий наддорогий монстрик, який здатний на дальності 40 кілометрів влучити у поле 150 на 50 метрів з ймовірність 50℅; чекати, що він зможе влучити у точкову ціль - неможливо. Як засіювач площ уламками він не дуже ефективний і занадто дорогий у порівнянні з "Ураганом“; та як засіб доставки ядерного заряда 220-мм ракета дешевша і має достатню влучність.
Гіацинт - відповідь на американську 175-мм М107, що дала жару радянським артилерістам у В'єтнамі та Близькому Сході. Цікаво, що самі американці намучились з її експлуатацією так, що зняли її з озброєння і задовольняються активно-реактивними снарядами (Екскалібур). Дальнобійні гармати Джеральда Булла, стандарт 52-каліберної баллістики - це справа європейців (точніш її збройних фірм). Так ось Гіацинт - це майже "європейська" арьтсистема: довжина її ствола трохи перевищує 52 калібра. Для стрільби з такого ствола довелося збільшити діаметр зарядної камори та розробити власне сімейство снарядів з більш дорогих матеріалів підвищенної стікості: під час руху у снарядів сімейств МЛ-20/Мста зрізається ведучий пояс і він летить аби куди, а гільза Мсти буде просто бовтатися у каморі Гіацинта. Неоптимальна аеродінамічна форма снарядів без центруючих виступів (не дозволяє нарізка ствола) не дає шансів конкурувати з булловськими гарматами у дальності, а точність хоч і краща за "булла", але гірша за Мсту чи FH-77.
Невелика точність стрільби на великі відстані і обумовлена цім (для гарантованого ураження цілі) потреба у великій кількості дорогих снарядів обумовило після початку війни в Афганістані появу в американській армії активно-реактивних снарядів з супутниковим та лазерним керуванням для ураження особливо складних точкових цілей вартістю 50-60 тисяч доларів. І це виправдано: один некерований активно-реактивний снаряд разом з метальним зарядом коштує 1,5 тисячи доларів, кожен постріл з гаубиці вартістю 6 мільйонів та ресурсом >6000 пострілів потребує тисячу доларів амортизаційних витрат - а для ураження потрібно зробити 20-25 пострілів. Тому, як це не дивно, Excalibur-и економічно обгрунтовані (хоч і займають дуже невелику нішу). Для більш простих цілей американці планують стрільбу з "половинних" РСЗВ HIMARS.
Увесь цей роман гарантує, що вирішення проблеми з артилерійським озброєнням в України не буде легким: зоопарк морально та фізично застарілих артсистем та боєприпасів, перехід на натівські стандарти, слабо розвинуте артилерійське виробництво.
Проблемою є система суміщення двох сімейств калібра 152/155 (точної "мсти"/L39 та далекобійного гіацинта): для 220 Гіацинтів залишилось небагато снарядів; розпочинати виробництво своїх - потрібно поліпшити їх конструкцію, а це час та гроші (а системам вже по 35 років). Та й існуючий варінт "Квітника"/"Краснополя" на навантаження при пострілі Гіацинта наврядчи розраховані. Для Мсти є власне виробництво снарядів та зарядів для них, але самих систем лише 100 (+40 самохідних) - а цієї кількості замало для ЗСУ. Зараз ця проблема палліативно вирішується застосуванням Мсти як відносно далекобійної системи, використовуючи у більшості випадків Д-20/Акації... Але судячи з відео, мсти та гіацинти задіюються досить часто, у війнах майбутнього це буде ще частіше, старі Д-20 стануть непридатніми - тому питання обліку основної гармати-гаубиці натівського калібру залишається відкритим.
Виготовлення ствола L39 (можливо, короткоресурсного) можливо на потужностях КБАО - вони випускають 125-мм танкові з такою довжиною із переплавлених у електрошлакових печах старих стволів (яких вистачає). Нарізка, ймовірно, теж ще можлива - КБАО виготовляв експериментальну гаубицю. Проблемою може бути поршневий затвор з обтюратором Банжа (радянські артсистеми через використання металевих гільз оздоблювались клиновими) - їх потрібно буде замовляти за кордоном. Імпортний ствол коштує приблизно 1-1,5 мегабаксів при потребі в 500 - помітні кошти для ОПК.
Не менш важкою проблемою є вибір платформи для артсистеми. Найдешевші за інших причепні гаубиці мають чималий час переведення до похідного положення (що при застосуванні супротивником радарів та РСЗВ для контрбатарейної боротьбі обумовлює великі втрати артилеристів або гармат). Найбільш захищеними є артсистеми на гусеничній базі: але "акації" та "гіацинти-с" ще при народженні мали не дуже надійне шассі, а зараз не вилазять з ремонтів і через брак запчастин потребують проблемної ремоторизації. Що буде через десять років - уявити не важко. Розробляти САУ на базі застарілих корпусів Т-64 теж ризиковано - треба проводити велику дефектацію, об'єм переробок теж буде чималим. Системи на автошассі виглядають більш розумним компромісом - вдвічи дешевше, не потребують багато підготовленого персоналу, залишають позицію за хвилину; проблема - довгий час адаптації шассі замовника під ударні навантаження від артсистеми під час стрільби. Я вважаю, що більш простим та гнучким варіантом є створення такого собі контейнера-платформи з гарматою та боєкомплектом, транспортованою на кразах з системою "мультиліфт" - все одно боєприпаси будуть перевозитись подібною системою. Паспортної вантажопідйомності шассі у 15 тонн (цивільні варіанти - 22) вистачає, щоб вмістити 4 тонни обладнання мультиліфта, 3 тонни боєкомплекта та 8 тонн гаубиці зі звичайним лафетом. При цьому розгрузка займе хвилину, що близько до класичних автомобільних гаубиць Caesar або Archer. Для сумісності із звичайними вантажівками модуль можна забезпечити допоміжними колесами та звичайними зчепними пристроями.
Міномети. На озброєнні української армїї знаходяться 2Б11 та ПМ-43 приблизно у рівному співвідношенні, легкі 2Б14 та деяка кількість БМ-37, автоматичні "василькі", а також самохідні Нони на озброєнні частин ПДВ.
Простіше за все з 2Б14 - він потрібен у горних та інших високомобільних частинах, і КБАО може виготовляти його полегшену версію. Взагалі 82-мм калібр має лише осколкову дію; фугасної вистачає на легкі односкатні бліндажі і лише за умови прямого влучання, а про боротьбу з бетонними перекриттями блокпостів нема й мови. Тому після війни в лінійних частинах багатьох європейських армій 120-мм калібр витіснив 82-мм майжє повністю як більш далекобійний та універсальний.
Автоматичний міномет Васильок є архаізмом часів лінії Мажино, коли для казематів знадобився автоматичний гранатомет, а інших низькоімпульсних (у порівнянні з трьохдюймовими гарматними) боєприпасів, крім мінометних мін, не було. Після війни фортифікаційні лініі канули в Лету, а винахідники з палаючими очима, ГРАУ та тактика атаки стрілковими ланцюгами - ні. Так для боротьби з human waves у радянській армії з'явилися "васильок". Але стрільба з нього обмежена запасом касет з мінами, споряджання яких є нудним та тривалим процесом а механізми автоматики розраховані лише на трьохкілометрову баллістику часів другої світової. Крім того, сумнівно, що осколкова дія чотирьох трикилограмових мін більша за одну 13-килограмову, а швидкість перезаряджання касет досягає 10-15 разів за хвилину. Тому з огляду на значно більшу вартість у порівнянні з 120-мм мінометом, а також вартість еквівалентної кількості 82-мм мін (судячи з американських цін, лише трохи дешевших за 120-мм), зацікавленості у автоматичних мінометах немає. Цікаво, що сутінково-геніальні тульські гноми все ж таки спробували відродити щось подібне - 57-мм автоматичний гранатомет АГС-57 - але комбінацію вдвічи меншої за 82-мм міну ваги снаряда, загоризонтної дальності стрільби та ваги артсистеми, більшої за 40-мм гранатомети на порядок, могло спіткати лише поразка.
Якщо 2Б11 є більш-менш сучасним мінометом, то існування 120-мм ПМ-43 пояснється великим ресурсом ствола мінометів - оцінюваним приблизно у 20-25 тисяч пострілів, які було неможливо зробити під час навчальних стрільб за 60-70 років експлуатації мінометів. Єдиним суттєвим недоліком їх є неможливість використовувати далекобійні метальні заряди. Наімовірніше, що з цієї причини ці міномети проіснують ще років 20 у якості навчальних або озброєння резервних/мобілізаційних підрозділів, поставивши своєрідний рекорд серед артсистем. Цікаво, що в Росії майже нема ПМ-43 - замість нього сепари використовують М-120 зразка 1955 року, полегшений та здатний стріляти "сімикилометровими" метальними зарядами; в Україні міномети цієї моделі не зустрічалися.
З Ноною ситуація ясна - її специфічних снарядів немає, шассі фізично застаріле, артсистеми швидко виходять з ладу, тому їх невдовзі чекає сзяття з озброєння. Невелика чисельність повітряно-десантних військ спонукає на озброєння їх звичайними мінометами (хоча не виключена закупівля систем NEMO). Необхідності в баллістичній системи Нони для озброєння усіх військ немає - переважно, з економічних причин; хоча є нюанси.
Нона - це казнозарядний нарізний міномет підвищеної могутності з можливістю ведення вогню мінами гладкоствольних мінометів. Нарізні снаряди Нони мають кращу точність (приблизно у півтора-два раза) та кращу осколкову дію. Бронебійність їх уламків справді підвищилась - але бронезахист їхніх цілей (бтр/бмп) теж еволюціонував у ці роки. Радіус гарантованого ураження порівняно з ОФ-843 не зріс: більш швидкісні уламки хоч і летять далі, аале їх кількість не зросла і тому швидко падає (квадратично). До того ж, усі ці рекламні трюки із збільшенням вибухівки у 1,5 рази забезпечуються виготовленням корпусу із сталі, що робить його дорожчим майже як 122-мм снаряд (але трохи дешевшим за рахунок меншої кількості і складності операцій з виготовлення ведучої частини) - а 122-мм снаряд майже удвічі дорожчий за чавунну "гладкоствольну" міну ОФ-843. Спроба виготовляти корпус снаряда Нони з більш дешевого та технологічного, але менш міцного чавуну призвела до збільшення його стінок, зменшення внутрішнього об'єму та ваги вибухівки до 1,25 від ОФ-843 - при збереженні більшої технологічної складності і помітно вищої ціни. При потребі обстріляти площадні цілі використання нарізних мін є надлишковим. Тому звичайна "гладкоствольна" міна є найліпшим компромісом - щонайменш при стрільбі на дальності 6-7 км, а цього, як правило, достатньо при підтримці переднього краю свого батальона.
Ймовірна проблема мінометів полягає в тім, що останній час все частіше з'являється завдання стрільби на більшу, ніж 6-7 кілометрів, відстань. Річ у тім, що ця відстань відповідає початковій швидкості в 1-1,1 Маха, тобто більшу частину траекторії міна летить і стабілізується з дозвуковою швидкістю. Спроба сильніше розігнати міну призведе до польоту на суттєво надзвуковій швидкості, більшому впливу т.зв. волнового опору (ударної хвилі) і потреби оптимізаціі форми міни до нього - а це впливає на стабілізацію міни. Раніше питання стабілізаціі міни при польоті на дозвукових та надзвукових швидкостях вирішували обертанням міни - тобто стрільбою з нарізних мінометів. Тому нарізні міномети найчастіше зажадались підрозділами ПДВ та морської піхоти, які з тактичних причин повині бути сильніше лінійної піхоти супротивника, але часто не можуть використовувати гаубичну артилерію. Найчастіше використовувалась баллістика французського/німецького міномета MO-RT-120-61. Кампанія у Афганістані зажадала від американської армії підняти дальність стрільби мінометів, але можливості швидко переозброїтися нарізними мінометами та розпочати масовий випуск занадто дорогих і не дуже ефективних боєприпасів (що, власне, і СРСР було не під силу) не було. Тому була виготовлена модифікація стандартного міномета М120 з більшою дальністю (8,5-9 км) за рахунок підсилення та подовження ствола; для уможливлення дульного заряджання заряджаючий стоїть на скамейці. Чим відрізняються та як виглядають гладкоствольні міни для стрільби на такі відстані - невідомо :( Втім, можливий подальший ріст вимог до дальності мінометів до 10-11 км - як колись у 122-мм дивізіонної гаубиці М-30 - потребує подовження ствола ще більше, введення казенного заряджання, і, можливо, нових методів стабілізації мін.
Сектор реактивнї артилерії та тактичних ракет
Основна проблема реактивної артилеріїї полягає в тому, що можна спроектувати будь-яку артсистему. Тому як і сектор ствольної артилерії, сектор реактивної у виборі оптимального рішення обмежений можливостями суміжних секторів - гаубичної артилерії знизу та авіаціі зверху.
Якщо гаубиці оптимізовані для ведення вогню по важливих точкових цілях на відстані до 20-25 км, то реактивна артилерія повинна доповнювати її стрільбою по площадних цілях та на великі відстані, де їхнім конкурентом виявляється авіація та крилаті ракети. У авіаціі є свої недоліки: в неї великий час реагування, вона дорога, часто ламається, залежить від кліматичних умов або протидії засобів ППО супротивника. Втім можливості висипати тонни бойового навантаження, та й дешевше за артилерію, обмежують далекобійність зверху.
Під час донбаської війни через вразливість авіації обидві сторони доволі масово і успішно використовували ТРК Точка-У (дальність 120 км, вага БЧ 480 кг), переважно із касетною бойовою частиною. Аналогом цієї системи є американська тактична система ATACMS з вартістю ракети близько 2,5 мільйонів доларів, що вдвічи дорожче за "тактичний томагавк" з аналогічним навантаженням і суттєво більш розвинутою системою керування. Томагавк має не тільки супутникову, інерціальну та кореляційну системи наведення, але й високотехнологічну інфрачервону систему співставлення зображення, що дозволяє наводитись у найбільш уразливі частини стаціонарних об'єктів з відомим виглядом або у мобільні об'єкти на зразок пускових установок тактичних ракет (а після завершення робіт - і кораблі). Таким чином можна вважати, що на відстанях більше 100-150 км крилаті ракети дешевші за баллістичні. Звісно, є і виключення з цього емпіричного закону - россійський ОТРК Іскандер або китайські "протитайваньські" РСЗВ калібру 400 мм; військові ціх країн бажають мати більш захищені від засобів ПРО/ППО ракетні комплекси. Але в українському випадку достатньо масової дешевої крилатої ракети з інерціальною/супутниковою (а можливо і кореляційною), здатною доставити 500 кг уламково-фугасну або касетну БЧ у район скопичення військ. Встановлення опціональної оптичної або радіолокаційної системи самонаведення перетворило б таку ракету на варіант для ударів по особливо захищених цілах або протикорабельну.
Проблема була в тому, що в Україні є чимало прихильників великих ракетних моторів, які забажали баллістичну ракету, а з метою здешевлення її виробництва розробити на її основі зенітну ракету (такий собі С-300В по-українські з дальністю 250+ км). Потреба в ОТРК - 100 ракет, а мінімальний боєкомплект для зенітників - 1000; розумні люди, хай ім грець... Доки КБ Південне сиділо і малювало на папері цей чудо-двигун, здатний задовольнити і ракетників, і зенітників, до влади прийшов Януковіч зі своїми міністрами-громадянами Росіі (яких чомусь ніхто не називав варягами). Росіян можливість конкуренціі з українським ОТРК хвилювала, і вони вирішили закрити програму, передавши креслення крилатої ракети - аж цілої Х-35 з дальністю 150 км та БЧ 145 кг. Як ПКР Х-35 сумнівна і швидше за все розрахована на малотоннажні кораблі типу катерів чи тральщиків - Екзосет с більшою БЧ не потопив нею жодного корабля (в усіх випадках смертельні ураження наносив її твердопаливний двигун). Як тактична ракета Х-35 здатна бити лише по важливих точкових цілях - БЧ масою хоча б 250 кг їй не по зубам. Єдиною її перевагоє є ціна - близько 0,5-0,8 млн. доларів.
Є більш придатна платформа Коршун-2, скорочений варіант Коршуна - Х-55 з стаціонарно розміщеним ТРД (розробки КБ Південне, сюрприз-сюрприз). Якщо вірити казочкам, щось подібне літає у Китаї під назвою CJ-10. 500 кг БЧ на відстань 300 км - цілком задовільно для ОТРК та ПКР, ціна звичайна - 1-1,3 млн.
Але що робити з власне реактивною артилерією? На озброєнні арміі України знаходяться РСЗВ Град, Ураган та Смерч з дальністю 21, 35 та 70 км відповідно. Виробництво ракет трьох типів було б складно для економіки України (особливо через те, що ракети РСЗВ в ній ніколи не вироблялись), тому постає питання уніфікації. Для цього варто придивитись до існуючих номенклатур РСЗВ.
Россійський погляд вимагає якнайменшого застосування Ураганів шляхом їх застосування у бікаліберних системах зі змінними ТПК (найчастіше поєднуючі зі Смерчами - обидві системи знаходяться на озброєнні окремих артбригад), або зовсім їх виключенню і застосуванню модифікацій Града з двигуном на композитному паливі (дальність 30-40 км). Можна зауважити, що пристрасть россійський артилеристів до Градів обумовлена не тільки швидкістю іхньго залпу, але й тим, що через брак Мсти-Б Град є найбільш далекобійним засобом у мотострілецькій бригаді.
Китайський погляд якийсь маоістсько-коррупційний - "нехай розквітають тисячи квітів, замовники все одно куплять - в нас дешевше". Американська система більш виважена: єдина натівська MLRS використовує два сімейства ракет одного "ураганівського" розміру - М26 розробки 70-х з двигуном на звичайному баліститному паливі і дальністю 35 км, і М30 розробки 90-х з двигуном на композитному, системою аеродінамічної компенсаціі похибок наведення і дальністю 65 км. Крім того, нещодавно випробуваний варіант, коли замість боєголовки встановлюється невелика керована авіабомба SDB - він вражає стаціонарні (а з SDB-II рухомі) точкові цілі на відстані 150 км. Особливість системи MLRS - використання перезаряджуваних засобами бойової машини одноразоввих транспортно-пускових пакетів; радянським РСЗВ потрібні або сильні здорові люди (Град), або транспортно-заряджальні машини (з часом перезаряджання 15-20 хвилин за умови балетного вишколу екіпажів).
Усі варіанти мають свої недоліки та переваги. Використання одноразових ТПК спрощує логістику, але помітно здорожчує РСЗВ (необхідно тиражувати міцну конструкцію пускових у сотнях й тисячах штук) та зменшує кількість ракет у залпі (бо пластикові конструкціі важче за металевиих, а вантажопідйомність шассі обмежена). Необхідність мати транспортно-заряджальну машину збільшує вартість вогневої одиниці майже удвічі, а також потребує більшого висококваліфікованого персоналу.
Цікавим є й ціновий фактор. Згідно внутрішніх цін російського Міноборони, у 2004 р. вартість снаряда Граду з унітарною УФ БЧ складала 220 доларів, Урагану - 7 тисяч, а Смерчу - 78 тисяч (з касетними БЧ дорожчі на 30-50%). Зараз ціни на смерчі підвищилась у півтори рази - скоріше за все, через інфляцію долара; втім експортна ціна градів сягає 700-1000 доларів за штуку. Китай свої прайси не розголошує принципово. Більшість користувачів MLRS поповнила арсенали ще у 80-ті, а вартість малих партій баліститних М26 для нових експлуатантів не розголошується. Зараз триває напівлетаргічна закупівля М30 на композитному паливі за 90-100 тисяч - але у радше задля можливості стрільби на велику відстані, ніж для заміни прострочених боєприпасів.
Цікаво, що після Афганістану американці роблять ставку на унітарну БЧ - при стрільбі по людям та легкоброньованій техніці її ефективність наближена до касетної, але неспрацювалих суббоєприпасів не залишається і немає потреби у недешевому гуманітарному розмінуванні. Втім, БЧ з кумулятивно-уламковими суббоєприпасами залишаються у арсеналах для вижких цілей - наприклад, танків. Крім того, ракета з унітарною БЧ та супутниковим наведенням на кінцевій ділянці траекторіі перетворюється на високоточну зброю для ураження точкових цілей, заповнюючи проміжок між Екскалібуром та класичними ОТРК типу ATACMS. Смерч так не може - в нього корекція траекторіі відбувається на активному початку траекторіі під час роботи головного двигуна (далі політ некерований і, відповідно, не точний через обмеження системи газодинамічної корекціі та вплив вітру). Дуже кумедно, що Смерч з дорогою, важкою та неефективною системою наведення називають найкращою та найточнішою РСЗВ; втім, росіяне виправляються і намагаються зробити систему наведення з аеродінамічною корекцією та супутниковим наведенням на сучасній електронній базі.
Нижча ціна на ракети Граду у порівнянні з Ураганом пояснюється створенням автоматичних ліній, що за якісь 20-25 років наробили мільйони ракет - а для Ураганів такий рівень виробництва не був досягнутий. Зрозуміло, Украіні такий шлях не потрібен - навіть ці радянські запаси вона не може продати, доводиться утілізувати та переробляти на промислову вибухівку. При виробництві ж по однаковій технологіі собівартість однакової маси ураганів буде рівною або трохи меншою, ніж градів, за рахунок менших витрат праці. Тому краще було б орієнтувати виробництво на ураганівський калібр, як це зробили американці - згідно досвіду донбаської війни, менше за чверть пакета градами практично не стріляють.
Але ураганівська розмірність протребує для стрільби на великі відстані оздоблювати відносно легку ракету суттєво дорогими (50-60% всієї вартості) системами корекціі, що для післявоєнної економіки буде великим тягарем. Для цього бажано "подвоїти" ракету до майже смерчівського розміру (600-700 кг стартової ваги). Але у цьому разі при діаметрі 2220-227 мм довжина ракети зростає до 8-9 метріва, що дуже незручно для шассі; треба збільшити калібр до проміжного - 260 мм. По правді кажучи, це діаметр двигуна ракети Р-27Е, дані по якому використовувалися для оцінки енергомасових характеристик ракет РСЗВ.
Таким чином, вимальовується сімейство модульної РСЗВ на шассі масового КрАЗ-6221 тип 3 з подовженою рамою та підвищеною до 15,5 тон вантажопідйомністю. Воно складається з ракетного двигуна на баліститному паливі (питомий імпульс 180-200 с) масою 170-180 кг (з них 120-130 кг паливо) довжиною 2,2 м, двигуна Р-27е на композитному паливі для допоміжних варінтів (імпульс 250, вага 190, паливо 140) у тому ж самому корпусі, "подвоєнного Р-27е/смерч-лайт" (вага 370, паливо 280) довжиною 4,2 м, блоку хвостового оперення вагою 15-20 кг, головний обтічник для некерованих варіантів (довжина 0,5 м, вага 10-15 кг), модуль системи наведення з тими ж габаритами та песимістично вагою 50-60 кг (інерціальна на МЕМС, супутникова та опціональна ніжинська лазерна ГСН для точкових ударів), касетні або УФ БЧ масою 110-120 кг та довжиною 1-1,1 м, здатні скріплятись між собою. Між собою можуть відрізнятися сопла двигунів (все ж енергетика палива різна), трохи корпуси (довжиною - маса оцінювалась по корпусу Р-27е) - головне, що виробництво відбувається на більш-менш однаковому обладнанні.
Баліститний двигун з двома модулями БЧ масою 220-240 кг має дальність 17-19 км - це буде аналог Граду по застосуванню. Хоча удар трьома-чотирьма ракетами вже мало буде нагадувати двадцятисекундні залпи... Якщо викинути одну БЧ, то ракета перетворюється на аналог Урагану - 30-35 км. Ракета з композитним двигуном та подвійною БЧ є аналогом Смерчу (дальність 65-80 км, в залежності від ваги БЧ та блока керування), з одинарною БЧ - аналогом ізраільскої EXTRA для точкових ударів.
Модулі ракет планується зберігати окремо, збираючи потрібні комплектаціі на базах (або у польових умовах) і споряджаючі багаторазові металеві ТПК. Така не дуже приємна з точки зору логістики схема дозволить полегшити хід пожеж та вибухів на базах боєприпасів: найбільш чуттєвим до перегрівання є ракетний двигун, який після спрацювання нагрівав БЧ, детонація якої підпалювала сусідні ракети, розлітання по сусіднім окопам з штабелями боєприпасів поширювало пожежу. Снаряди та БЧ більш стійки до спеки та уламків; крім того, їх простіше обкопувати. Також ця схема полегшить контроль та заміну найбільш нестікого компонента - зарядів баліститного палива, та зберігання електронних блоків.
Вантажопідйомність Краза складає 15,5 тонн; вага ракетного боєкомплекта буде приблизно 7,7 тонн. При вазі "смерчівської" ракети 650-700 кг це буде 10-12 ракет. За оцінками, вага пускової труби довжиною 6,8 м становить 300-330 кг; таким чином, вага ТПК з ракетами становить 10 тонн. Перезаряджання можна організувати за допомогою тросового мультиліфта з невеликою масою пристроїв - на Кразі вже є лебідка з тяговим зусиллям 8-10 тонн, навантаження на трос під час підйому ТПК становить не більше 6 тонн; після підйому на люльку ТПК фіксується домкратами.
Звісно, можливо виготовляти два типи пускових машин окремо під баліститний ("ураган") та композитний ("смерч-лайт") варіанти з різною кількістю та довжиною направляючих. Але у цьому разі буде потрібне шассі 8х8, втрачається уніфікація по запчастинам та підготовці водіїв, виникає потреба у інших евакуаційних засобах, зменшується гнучкість артпідрозділів. Дещо слабша вага БЧ або менша чисельність ракет у залпі компенсується більшою чисельністю пускових.
Деякою проблемою є виробництво баліститного пороху: в Україні монополістом у цій галузі був луганський хімзавод імені Петровського. Зараз цей завод частково винищен, частково вивезен до Росії. Якщо його обладнання вціліло, то його заряди діаметром 250 мм підійшли би до ракет (3,5-4 мм товщина стінок та 1-2 мм на слой клея/теплозахисного покриття. Але, скоріш за все, на це марно сподіватися.
Обладння Шостки для піроксілінових порохів длябаліститних, наскільки розумію, не підходить за технологією.
Деякі перемовини йдуть з американською АТК щодо будівництва сучасного боєприпасного заводу, але чи включають вони виробництва порохів, невідомо.
