The night of (2016)

Декілька тижнів тому довелося весь день працювати руками перед компом, тож вдалося подивитись (заради чистки диска колись рекомендований) цей міні-серіал. Російськомовні перкладачі чомусь назвали "Одної ночі" - на мій погляд, у бідних прийменниками слов'янських мовах більш доречним було б "Та ніч". Взагалі у діалогах можна почути чимало дивуючих стилістичною неточністю перекладів.
Сюжет доволі передбачуваний, і як на мене, занадто розтягнутий (8 серій замість 6): студент-ботан їде на вечірку сокурсників на таксі батька, але по дорозі зустрічає дівчину, яку після гарно проведенного часу знаходить мертвою у ліжку - і потрапляє до лап поліціі... А от далі починаються дива: лойери заради врятування клієнта бігають уночі по вулицям з арматурою і працюють у кредит, поліцейські шукають справжнього вбивцю, у в'язниці старші зеки допомагають стати своїм (де ж ще знайти стільки філантропів, аніж у в'язниці?..)... Те, що перші дві серіі наглядачки одні красиві або просто пропорційні негритянки - дуже великий косяк; я дуже радий за уподобання режисера, але такого у житті не буває. Лише у третій серіі з'являється масовка "Ось стою я, звичайна афроамериканська жінка, лишень поглядом вгамовую гвалтівників та душогубів...".
Взагалі із расами там смішно - я вже й це почав погано розрізняти (якщо колись вмів), але чіпляє це продюсерування Моффета. Друга адвокатеса влюбляється у звинуваченого - що логічно, бо за сюжетом вони панджабці (пакистанський мусульманин, індійська індуска). Але адвокатесу грає тамілка; мати - індійка, батька - іранський іранець з металургійною освітою... А компаньон батька по водійській ліцензіі (250 кілобаксів на рік з машини - безсоромний грабунок...) з типово європейською зовнішністю насправді є палестинським арабом.
І так, особисто мене чіпляє, що на суді повідомляють про навчання у бізнес-коледжі, хоча на початку першої серіі викладач читає теорію поля.

Але фільм в цілому високоякісний, написаний та знятий людьми, що люблять та знають свою справу, і дивитись його треба не заради сюжета.
Проблема виникає у фіналі, коли головний герой стоїть на березі річки, дивиться на воду та згадує загиблу. Одразу виникають питання - чим це закінчиться, і що взагалі я дивився? Це такий голівудський хеппіенд?

Працював руками, а голова постійно думала про себе: чому колись у одному юному закоханні через ревнощі я створив огидну сцену (яку довго обдумував) - а сьогодні від улюбленої людини я прошу лише повідомити про немилість у випадку такого... І я зрозумів, що просто дуже довго не мав дома (і не маю зараз). Дім - не тількі як місце, де не доводиться відпочівати чи приймати їжу, а хочеться - дома у значенні умов роботи, колективу, навколишньої середи тощо.
В універі (та й у школі) я сподівався, що стану науковцем та серед таких самих буду гинути (що ще можна уло очікувати від зарплатні украінського науковці?) - але більш-менш щасливим. Повна байдужість співтовариства на захисті до результатів взагалі непоганої роботи була шоком.
Чи коли працював у банку з використанням логинів sa - то теж була спроба побудова дома (навіть з облаштуванням проводки і комп'ютера - хто працівав там, згодиться). Сотні лише працівників були задоволені результатами, доки не дізналися про методи. Коли ставлення з нейтрально-дружелюбного перетворюється на панічно-вороже - нащо мені облаштовувати таке середовище?
Бригадирство у ливарці пластмас теж було спробою створити куточок відносно безпечної (невдало, 1 людина вибила меніск на коліні, підсковзнувшись на просипаних через необережність гранулах), більш-менш рівнотяжкої та сприятливої для новачків роботи. Байдуже недолуге керівництво вимагало протилежного - і нарешті залишилося не тільки без мене, але й без інших працівників.
Навіть коли я вийшов на майдан - це була спроба навести лад у своєму середовищі, трохи ширше за хату чи роботу. Це не просто викликало непорозуміння - чимало йолупів забажало знищення мене, моєї оселі, середовища мого існування у всіх можливих проявах. І про війну - хто правий, а хто ні - я писав з погляду знищення середовища. Так воно й сталося, навіть перевершивши всі мої песимістичні прогнози.
Хворе ставлення до середовища - жахлива суспільна хвороба, й не тількі пострадянська. Півроку тому вирішив почистити напіврозбитий плафон у ліфті від закинутого в нього сміття, і зіткнувся із сусідом. Сусід (молодий хлопець) дивився на мене з таким осудом, ніби я не чистив плафон, а срав у нього. Немає слів.

Відсутність дома призвела до того, що я нервово ставлюся до вторгнення у свої тимчасові зони комфорту - наприклад, блог. Особливо нервують люди, що діють методами недовійни, намагаються знищити моє почуття спокою: вони просто не замислюються, що коли я за 45-50 секунд обрізав облой з каністри (навіть з феншуйним зняттям фаски з горлечка) - за скільки секунд я влаштую криваву лазню? Хоча є й зворотній ефект: я не хочу пускати дорогих мені людей до небезпечних сторон своєї особистості.

Отже, наявність дому є дуже важливою для поведінки людей. А що ми бачимо в персонажа Різа Ахмеда? На березі річки він згадує загиблу - бо вона є уособленням нового життя для нього, з новими можливостями та почуттями (те саме the nught of ...). Будинок зі своїми консервативними батьками він просто ненавидить - інакше не біг би з нього на вечірку, фактично вкравши машину. Нажаль, отримавши свободу вибору, він легше акліматизується у в'язниці із вбивцями, ніж у рідному домі. Чи зможе він налагодити стосунки іншою своєю коханою, не розібравшись з почуттями до попередньої? Я з песимізмом дивлюся на майбутнє персонажа: халепи після бігства були майже неминучі, і одна з них (загибель дівчини) сталася.